Тих, хто повертається з війни, видають очі. Побаченого ними вистачить на кілька життів. Дещо покажуть в сюжетах. Дещо спробують забути.
Я просила їх розповісти про те, що залишиться з ними назавжди, коли війна перекочує в підручники, а сюжети — в архіви. Я просила розповісти та навіть не уявляла, що почую.
Ми сідаємо під штучним світлом, вмикаємо камеру й говоримо про війну. Їхні очі плачуть і сміються. Їхні руки тремтять. Вони креслять у повітрі лінію фронту. Знають її до найменших дрібниць. Їхня пам'ять зрита окопами та бліндажами. А телефонна книга списана позивними. Деякі абоненти назавжди недоступні.
Кожна їхня історія — це межа. Між життям і смертю, любов'ю та ненавистю, подвигом і гріхом. Особистий край світу. І крок за цей край. Вони знову робитимуть його. Бо звикли вірити лише своїм очам. Навіть тоді, коли заважають сльози.
Ми вимикаємо камеру та світло. І ще трохи мовчимо. Я не знаю, як дякувати. Хіба дякують за можливість торкнутися шрамів?
Хлопці й дівчата, просто знайте, що ви — найкращі. Надзвичайно сміливі, іноді навіть сміливіші, ніж треба. Надзвичайно сильні. Та беззаперечно красиві. Мені хочеться обійняти кожного з вас, хоча я ніколи цього не робила.
Женю, я знаю, що твоя мама плаче ночами, коли ти на війні. І ніхто не може її втішити.
Руслане, Ярмолюк, мені сниться той собака у Попасній: я відв'язую клятий шарф і беру Чорного додому, хоча, ти знаєш, я не люблю собак.
Харченку, мені прикро це казати, але, думаю, це все-таки був Коля.
Сашко, Моторний, я прочитала все про бозон Хіггса.
Загородній, я теж не буду боятися падати зі стільця.
Андрію, невже ми з ними ніколи не порозуміємося? Ваня Гребенюк каже, що не все втрачено.
Вань, я сподіваюся, ти правий.
Мар'яно, як там дядя Толя? Подзвони йому, будь ласка.
Аллусю, кажуть там, нагорі, абоненти теж можуть отримувати повідомлення.
Ганю, я — Волноваха.
Наталі, усе недарма!
Обіймаю вас, найкращий добровольчий батальйоне.
