Алла
Хоцянівська

Майже від самого початку війни я прагнула туди поїхати. Я довго визрівала для цього. Але рідні та друзі говорили, що дівчатам там не місце, і це до певного часу зупиняло мене. Зрештою зрозуміла, що мушу там бути, відчувала, що повз мене проходять найголовніші події в країні.
Свій перший телевізійний сюжет Алла зробила 5 років тому на каналі "1+1". До цього кілька років працювала у друкованих ЗМІ. З першого і до останнього дня висвітлювала події "Революції гідності". Нічні чергування, найгарячіші точки.

18 лютого біля Маріїнського парку разом з оператором пережила напад "тітушок". Їхня знімальна група опинилася в тилу беркутівців. Вдалося зазняти зброю, знущання над людьми з боку "беркуту" та "тітушок". Саме це стало причиною нападу. В результаті – побиття та розтрощена камера.
Довгий час Алла не наважувалась їхати в зону АТО. Зрештою, відчула, що не може залишатись у мирному Києві. Новий рік вона зустріла на передовій біля Маріуполя. Це була перша поїздка. Наступні відрядження збіглися в часі з першими контрнаступами українських військ, загостренням ситуації в Широкиному, десятками поранених та відступом українських сил.
Алла Хоцянівська
про війну

В'їзд до Маріуполя – це мінні поля. Там таблички: міни, міни, міни… Ми в'їжджаємо в місто, нас зупиняють на блокпосту. І от в той момент я зрозуміла, що в країні справжня війна. До цього я знала це, але не усвідомлювала до кінця.

Коли "азовці" приїхали з поля бою сюди, на базу, де було більш-менш безпечно, вони були справді щасливі. Дуже багато молодих вояків – років по 18–19. Вони були такі щасливі, казали мені: "Нарешті ми наступаємо, нарешті ми рухаємось вперед!" Для них це було надзвичайно важливо.

Привозили дуже багато поранених. Дуже багато. Ми це знімали. Різні поранення були. В когось відірвали палець, в когось взагалі. Ти бачиш цю кров, це все. Якоюсь мірою ми навчилися сприймати це, навчилися не брати дуже близько до серця, після Майдану вже. Я це бачила на Майдані і тут. Це важко, але ти стійко ще можеш це сприймати.

Ми не говорили про смерть. Я ніколи не говорю з ними про смерть, про те, чи готові вони до цього. По-перше, не хочеться про це говорити. Якось я навіть ніколи не запитувала про це. Ну не знаю, люди ж, які йдуть туди, вони усвідомлюють те, що там небезпечно.

Часто я зустрічалася з такою думкою, що деяким місцевим абсолютно байдуже, чия це буде територія, яка це буде держава. От байдужість я там бачила часто. Мені навіть казали: "Та нехай це буде Узбекистан, мені байдуже". Росія, всі країни вони називали, звісно, пострадянські. Їм байдуже, аби був мир.

мапа
Окупація Донбасу. Як це було